Соціальна, інформаційна та експертна мережа
випускників Національної академії державного
управління при Президентові України
та її регіональних інститутів

ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ТРАНЗИТИВНИХ ЗМІН

Віра Дабіжа,

аспірантка Межрегіональної академії управління персоналом

verynchik@ukr.net

 

У статті розглянуто особливості конституювання та функціонування феномена «політична комунікація» за умов динамізації соціально-політичних перетворень в постмайдановій Україні. Співвідношення між «комунікацією» взагалі та «політичною комунікацією» зокрема показано у призмі філософської кореляції  «цілого» та «особливого».

Ключові слова: демократичні перетворення, політична комунікація, інформаційні трансформації, політична криза, політичні інституції, динамізація реформаційних процесів.

В статье рассмотрены особенности конституирования и функционирования феномена «политическая коммуникация» в условиях динамизации социально-политических преобразований в постмайдановой Украины. Соотношение между «коммуникацией» вообще и «политической коммуникацией» в частности показано в призме философской корреляции «целого» и «особенного».

Ключевые слова: демократические преобразования, политическая коммуникация, информационные трансформации, политический кризис, политические институты, динамизация реформационных процессов.

 In the article the features of the constitution and functioning of the phenomenon of "political communication" in terms of dynamism of social and political reforms in Ukraine postmaydanoviy. Relationship between "communication" in general and "political communication" shown in the particular prism of philosophical correlation "whole" and "special".

Keywords: democratic transformation, political communication, information transformation, political crisis, political institutions, invigorating the reform process.

 

Триває вже другий рік постреволюційного розвитку України. Незважаючи на те, що на її південно-східних периферіях відбуваються жорсткі воєнно-деструктивні події, які неймовірно ускладнюють загальносистемний кризовий стан країни, - одначе всередині суспільства, на різних його фазових рівнях і площинах все ж таки динамізуються процеси соціально-політичного реформування основних сфер та галузей життя, самоімпульсуються модернізаційні явища, в народних низах з’являються дедалі нові громадські інституції, які «напряму» починають турбуватись про долю народу та міжнародний імідж країни. Своєрідним «модератором» означених оновленських змін, позитивних посувань виступає феномен «політична комунікація».

В суспільстві, зокрема, на різних площинах політичної та духовної сфер, дедалі яснішою стає «гаряча епістема»  наших днів: «політична наука» та «політична практика» доти будуть відчужені одне від одного, доки телерадіокомпанії та соціально-політичні публікації, ЗМІ та ЗМК, оператори соцмереж та система книговидання, книго виробники та творчо інтелектуальні спілки, професійно-наглядові органи та урядовуючі політичні команди що періодично змінюються - усе те, що слугує кістьми та м’язами, кровосудинами та змістомізком феномена «політична комунікація», - інакше кажучи: доки усі ці соціально-політичні інституції мезорівня дозрівання суспільства не будуть творчо діяти у напряму докорінного реформування та цивілізаційної модернізації поки що кризуючої країни, годі чекати реальних практичних змін у напрямку руху задекларованого «європейського напряму розвитку» країни та її суспільно-державних інституцій. Ця думка, - щоправда, «пунктирним чином», - втілена у тканину концепцій двох екстра значущих соціумо – і державотворчих документів останнього часу, зокрема, парламентського закону про громадський доступ до джерел інформації (від липня 2012 р.) та політичного рішення ( від листопада 2014 р.) про необхідність існування у складі Уряду специфічного Міністерства інформаційної політики. Деякі маргінії цієї думки ферментують й текстозміст запропонованої статті.

У вузькому розумінні термін «комунікація» визначається як обмін інформацією між людьми, як смисловий аспект соціальної взаємодії, як складова частина спілкування. Процес обміну інформацією під час спілкування між людьми має свою специфіку. А саме, кожний учасник комунікативного процесу передбачає активність свого партнера. Характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного. Комунікативний вплив, як результат обміну інформацією, можливий лише тоді, коли людина, яка спрямовує інформацію, і людина, яка сприймає інформацію, володіють єдиною або подібною системою знаків, чи ж говорять не символічною, а лінгвістичною мовою.

Поняття «комунікація» як науковий термін, самостійний напрям досліджень своїм останнім відродженням зобов’язане середині ХХ ст., хоча вивчення реальних проблем комунікації було започатковане ще Платоном [18].  Саме слово походить від латинського «communicatio», що означає дуже широку гаму понять: повідомлення, зв’язок, передача, бесіда, розмова, сполучення, а також – робити спільним, спілкуватися тощо [5]. Згодом це слово, з одного боку, набуло більш широкого загальнопонятійного змісту, а з іншого – отримало більш вузькі галузеві й прикладні тлумачення. Це сталося тому, що комунікація в широкому розумінні – це одна з основ людської діяльності, і одночасно, це слово є конкретним терміном в багатьох наукових дисциплінах, в техніці, технологіях, в різних галузях господарської діяльності людини [14, 20, 19].  Особливим синтезним зрізом комунікації взагалі є політична комунікація, яку в статті розглядаємо в якості цілісного феномена, - через те що вона є «комінікантним каналом» не між людьми як такими, а суто між інституційнолюдськими утвореннями та їхніми інтелектуальними витворами. К. Дойч відмічає, що чим організованіше стає суспільство в цілому, тим швидше і більше зростає потреба в комунікації, як «соціально стандартизованій системі символів», яка  включає, на його погляд, мову і будь-яку кількість інших додаткових кодів: малярство, рахування, абетки тощо. Коди при цьому містять у собі інформацію, що зберігається в матеріальних засобах її збереження, в тому числі, в бібліотеках, редакціях, ЗМІ, видавництвах, скульптурі, шляхових знаках та розмітках, різних базах даних тощо [17]. Комунікація розглядається як система зв’язування відносин між індивідами, індивідами і суспільством, індивідами й інституціями, суспільством і державою, індивідами і державами тощо. Окрім того, що комунікації забезпечують передачу, обробку та трансформацію інформації з усіма їх функціями, вони ще формують, за визначенням В. Бебика, «ауру комунікації», яка поки що не піддається методам формалізації текстовими знаками, але постійно відчувається на тонких біоенергетичному, глибинно-психологічному та інтуїтивному рівні [3, с. 33]. Це також зв’язок між людино-машинними системами та їхніми елементами, складовими тощо; це – зв’язок між реальним і віртуальним; це методи та засоби зв’язків і взаємодії, обмінів даними, в тому числі, в автоматичному режимі [12].

Політико-комунікативний процес реалізуватися за допомогою певних знакових систем, яких поділяють на вербальні (лат.verbalis - словесний) та невербальні (безсловесні). Невербальна комунікація відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно та «про себе». Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі і відповідно до яких, можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна комунікація використовує знакову систему мову, а при вербальній комунікації мова може бути монологічною, (тобто мовою однієї особи) і діалогічною, (тобто мовою двох і більше осіб), походить її назва від латинського слова (вербум - слово, словесний, усний). Невербальна комунікація має різні знакові системи. Зокрема, це – оптикокінетичну систему, паралінгвістичну систему, екстралінгвістичну систему, просторову-часову систему, візуальний контакт. Кожна з них має свої особливості.

Поняття комунікації постійно збагачується новими рисами та суттєвими ознаками і тому потребує постійного осмислення, періодичного доповнення й уточнення. Виникає необхідність вдосконалення цього визначення та його складових. Особливо це стосується різних видових понять, таких як: політичні, соціальні, масові, маркетингові та інші різновиди комунікації. Політичні комунікації як поняття та категорія повинні надавати постійні та перманентні відповіді на виклики сучасності, що є наслідками від динамічних трансформацій суспільних відносин, кризових явищ та невизначеностей. Суперечності складних суспільних процесів обумовлюють принциповий науковий дискурс і навколо поняття «політичні комунікації». Вони, з одного боку, є продовженням дискурсу навколо поняття «комунікація», а, з іншого боку, є результатом досліджень феномену політичних комунікацій як поняття та категорії. Їх вивчення повинно рухатись одночасно з двох боків: як з позиції родового поняття «комунікація», яке розглянуто вище, так і з позиції визначення поняття «політика». Початок вивчення проблем політичної комунікації пов’язують з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1918). Але фундаментальні праці та, власне, термін «політична комунікація» з’явилися лише наприкінці 40-х років ХХст. Виокремлення цього напряму на межі соціальних, політичних та інших гуманітарних наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії (науки про загальні закони одержання, зберігання, передавання й перетворення інформації у складних системах управління) та наступом нових комунікативних систем і технологій.

В авторському баченні політичні комунікації – це складна сукупність процесів, методів, актів циркуляції, та передачі, якоїсь інформації обміну та взаємодії між різними елементами політичної та соціальної систем: державою, політичними партіями, етнокультурними інститутами, громадянським суспільством, групами населення та індивідами тощо, яка формує напрямки цивілізаційного розвитку людностей даної країни. [6].

В умовах складних трансформаційних процесів у суспільстві, що супроводжують процеси демократизації та інші соціальні перетворення, ЗМІ та ЗМК відіграють все більш значну роль як інституційних суб’єктів політики. Разом з тим, на ці процеси, що відбуваються в національному вимірі, значний вплив мають загальні глобалізаційні процеси.

 Глобалізація є одним із тих явищ, що відзначається безсумнівною динамікою у ту добу, коли частина еволюційних очікувань або спростовані, або відсунуті на значні терміни у майбутнє. На фоні космічних проривів 1960-их та різких політико-соціальних змін 1990-их складається враження, що людство або взяло паузу для розбігу, або на новому рівні повертається до сталого, консервативного, врівноваженого способу існування в очікуванні нових епохальних наукових відкриттів. З філософсько-методологічного боку це означає актуалізацію метафізичного способу міркування в порівнянні із діалектичним. Процес формування глобалізації, будучи динамічним, вимагає звернення до філософської концепції розвитку – діалектики – та закономірностей, які вона розкриває, що це протиріччя набуває, по-перше, психологічного характеру. Виникає відчуття, що на відміну від радянської ідеології, Захід пропонує «шлях в нікуди». А, по-друге, приводить до економічних помилок у формуванні бізнес-планів окремих фірм, підприємств та цілих галузей. Протиріччя безпосередньо проявляється у тому, що участь у процесі глобалізації, а конкретно у побудові суспільства споживання, підміняється на обслуговування функціонування вже побудованого суспільства споживання країн Західної Європи та США. Замість того, аби врівноважити баланс показників попиту та пропозиції у своєму регіоні чи країні в цілому (тобто дати людям можливість виробляти, перевиробляти та споживати або продавати вироблене), здійснюється перманентна закупівля надлишків товарів та послуг інших країн, яка дозволяє їм подолати кризу перевиробництва та робить безглуздою таке половинчасте копіювання ідей суспільства споживання у власній країні. [6].

Діяльність мас медіа та засобів масової інформації, в залежності від конкретного інструментарію, до якого вони вдаються, можуть як посилити, так і послабити вищезгадані тенденції. Для пояснення цих випадків звернемось до класичного принципу, сформульованого ще давньогрецьким філософом Демокрітом, який полягає у тому, що завдання дослідника полягає у пошуці причин [4, с.56 – 66]. Класифікуємо ці причини, уже слідом за Аристотелем, на цільові (навіщо щось робиться), формальні (у найширшому розумінні, тобто з точки зору принципу, механіки дії), матеріальні (теж у найширшому розумінні: від того, з чого складається до того, звідки фінансується) та діяльнісні (тобто, хто діє або впливає на об’єкт чи процес) [1, с.70 – 73].

Як видно, виникає протиріччя між вимогами споживача та конкретними завданнями держави. Вирішенням цього протиріччя є розуміння того, що придбати той же американський спосіб життя неможливо, тим більше купуючи вироблені ним товари. Останнє, навпаки, гальмує побудову повноцінного суспільства споживання у власній країні. Не загальмувати в процесі глобалізації можна, лише йдучи шляхом за іншими, але не за їх рахунок. З точки зору розмежування ЗМІ та мас-медіа загалом на державні та громадські, можна відзначити, що завдання протистояння надлишковій імпортній пропозиції може бути адекватно реалізоване лише на чітко спланованому та централізованому рівні, на що здатні або державні мас медіа або державні у конструктивній спілці із громадськими.

Форма організації мас-медіа постійно міняється в залежності від появи нових технологій та удосконалення традиційних. В умовах глобалізації це веде до обов’язкового звернення до віртуального способу подачі інформації, її аналізу та навіть проведення онлайн-конференцій, обговорень, диспутів. Варто також зазначити, що електронні газети, передачі, лекції не стільки приходять на зміну класичним, скільки доповнюють їх. Звичайні паперові видання розміщують частину або і всі матеріали на власних Інтернет-сторінках. Віртуальний інструментарій є одним із найвигідніших та найшвидших способів поширення інформації у глобалізованому світі, майже не зважаючи на кордони. Більше того, саме існування віртуальних ЗМІ та мас-медіа може вважатись одним із механізмів та важливих чинників глобалізації.

Віртуальний інструментарій відіграє важливу роль і у процесі становлення громадських мас-медіа. Як показує досвід, саме ці джерела є такими, що найважче контролюються державною цензурою (у тих країнах, де вона існує) та центральними органами влади взагалі. З точки зору матеріальної причини інструментарії мас медіа у процесі формування глобалізації визначаються характером конкретної реалізації завдань, поставлених власником відповідного ЗМІ або інформаційного ресурсу. В цьому випадку мова йде не про протистояння державних або громадських мас-медіа, а про обслуговування ними певних політичних, ідеологічних, соціальних інтересів та замовлень. Безкоштовне існування інформаційного ресурсу навіть на базі авторської сторінки в мережі Інтернет виглядає досить сумнівно, оскільки оплачуватись має не лише сам інструментарій висловлення думки у вигляді тексту на цій сторінці, але і час, який витрачається на якісний пошук та аналітичну обробку інформації.

Комунікаційна складова всіх форм життєдіяльності людства є в сучасних умовах визначальною щодо розуміння глобалізації. Це викликає постійне зростання соціальної напруги. Виникає спокуса на застосування мас-медійного потенціалу щодо зменшення загальної світової напруги. Але в середовищах, які зацікавлені в розростанні хаосу й невпевненості мас і урядів деяких країн, погляди на мас-медіа є прямо протилежними. [7].

Протидія розвитку негативних явищ, обумовлених глобальною кризою, потребує нової, ефективної системи політичних комунікацій, здатної швидко й результативно задіяти відповідні антикризові механізми, відповідним чином реагувати на нові виклики і загрози. Для цього необхідні певні «індикатори» інформаційних загроз, передусім в політичній сфері, через залучення функціональних можливостей, які б надали змогу для встановлення рівня цих загроз та використання механізмів політичної протидії таким загрозам. Очевидно, що зазначена «індикативна» система містить людський фактор, як суттєвий чинник прийняття рішень. Разом з тим, його вплив має бути мінімізованим, у тому числі, й у зв’язку з високими ризиками ірраціональності, непрофесійності, корупційності тощо. Зв’язки між політичними, соціальними, господарськими структурами, у такому випадку можуть бути «порушені», а самі ці структури – дезорієнтовані, якщо засоби масової інформації та комунікації неадекватно реагуватимуть на політичні процеси, що  відбуваються в соціумі, помилково прогнозуватимуть їх наслідки. [8]. Сучасні дослідження комунікавістики, у тому числі політичної, спираються на системний підхід, теорію комунікацій та комунікативну філософію постмодерна. Критерієм визначення будь-якої системи служить наявність ряду історичних ознак, властивих саме цій системі. Інформаційний потік політичних комунікацій функціонує у певному соціальному середовищі, де вирішальними є виробничі відносини, а їхнім «модератором» виступають інститути-комуніканти. Вони впливають не лише на людину, але й на усі складові частини феномена, якими нині є глобальні масово-інформаційні відносини. Політичний зміст преси, телебачення, радіомовлення та інших засобів масової інформації не лише формує громадську думку, але й впливає на інші компоненти життя, загалом – на всю соціальну дійсність. Уся ця гіперсистема виступає як засіб здійснення єдиного процесу поширення ідей, вчень, теорій, суспільно значущої інформації, виховання соціальних почуттів, норм, звичок, форм, поведінки тощо [11]. Слід також зазначити, що фахівці різних шкіл, які проводять цивілізаційні, політологічні та культурологічні дослідження, єдині у твердженнях, що саме в наш час формується глобальна комунікаційна парадигма для ХХІ століття. Відомою також є думка української дослідниці О. Зернецької про те, що нині людство вступило в «сторіччя комунікативного простору», якому вкрай необхідне нове «детальне філософське осмислення» процесів та явищ, що відбуваються в цьому просторі, на основі «цілого спектру нових методологій для його глибокого вивчення» [13, с. 637].

Однак, сучасний постмодерністський науковий дискурс призвів до того, що досі представники різних наукових шкіл принципово по-різному продовжують тлумачити зміст поняття «комунікації». Найбільш продуктивним, очевидно, слід вважати напрямок, що зв'язує поняття «організованість», «керованість», «комунікативність», «ієрархія», «інформація», «комунікації», «соціум» і «ноосфера» в єдиний ланцюжок інтелектуально-цивілізаційного розвитку людства. Тоді наукові висловлювання і пророцтва таких видатних вчених, як В. І. Вернадський і П. А. Сорокін щодо перспективних шляхів розвитку людства, вишикуються в цілісну парадигму прийдешньої цивілізації. [9].

Виходячи, наприклад, з критерію організованості за П. А. Сорокіним можливо оцінити роль комунікацій в процесах розвитку кризових ситуацій, розпаду, нової консолідації та стабілізації соціальних систем [19]. Постановка питання про циклічність соціального та економічного розвитку, представлена в працях П. А. Сорокіна і особливо Н. Д. Кондратьєва, відкриває перспективи використання їх синтезованого методу для аналізу широкого циклу соціально-економічних і політичних явищ, в яких задіяні всі відповідні види комунікацій. Обґрунтування нової ролі, сутності та значення інформації для політичного розвитку суспільства на порозі інформаційної ери зробив Д. Белл (1919-2011) у передумовах до останніх видань своєї головної книги «Грядуще постіндустріальне суспільство» [2]. Виходячи з його визначення інформації як повномасштабного суспільного блага, слід зазначити, що втілене в реальну практику повноцінне інформаційно-комунікаційне забезпечення всіх сфер людської діяльності є одним із логічних етапів розвитку людства на шляху до розбудови глобального соціуму нового типу, що неодмінно буде сформовано на планеті на основі електронних управлінських технологій усіх рівнів. Це на сьогодення – Е-урядування, Е-технології тощо. [10].

Центральним елементом політичної комунікації виступають політичні рішення управлінських органів держави, основними складовими яких є інформаційне комунікаційне забезпечення. Інформаційно-комунікаційна складова політичних рішень є комплексним напрямом науково-практичної діяльності, що спирається на здобутки, знання та конкретний досвід багатьох галузей знань. Але основні теоретичні підходи, що визначають принципи, структуру, форму та засоби такого типу діяльності, є предметом гострого дискурсу. Проблемними та дискусійними на сьогодення є основні правила використання інформації, специфіки й критеріїв комунікаційних систем, що принципово відмінні від класичних і традиційних, а також методи та засоби їх цільового призначення.

Залежність від все зростаючої кількості політичних рішень, які іноді мають суперечливий або не зовсім зрозумілий, подвійний, закамуфльований тощо зміст, але виступають на єдиному інформаційному полі, вносить не тільки дискомфорт для споживачів інформації, а й надає соціуму рис «суспільного ризику». Дослідження засобів та методів подолання такої тенденції, що зможуть бути достатніми для нейтралізації такого типу ризиків є розбудова комунікаційних моделей на основі новітніх знань. [15,16].

Соціальна політична криза, що в Україні виникла в результаті пост-майданових  посувань в політичній сфері, змін парадигми розвитку країни та її цивілізаційних орієнтирів особливим чином змінює також, політико-комунікативний простір країни. За умов реальних бойових дій на східних та південних теренах країни та реалій інформаційних воїн, виникла необхідність загального переосмислення та періорієнтації діяльності ЗМІ та ЗМК, що діють на території України. Одним із напрямків формування нових демократичних політичних комунікацій є організація громадського телерадіомовлення, деякі корекції у світоглядній методології осмислення/ переосмислення соціального минулого тощо.

Висновки та перспективи подальших досліджень.

Науковий дискурс щодо понятійно-категоріального апарату політичних комунікацій триває та буде продовжуватись далі, поглиблюватись в процесі розвитку політичних систем.

Політичні комунікації, як реальність, постійно вдосконалюються, набувають нових ознак, рис і можливостей. Вони суттєво розширюють дієвість систем державного управління.

Суттєве постійне поширення функцій та змістовних основ політичних комунікацій потребує подальших досліджень і наукових розвідок, осмислення взаємозв’язку означених вище комунікаційних процесів як з іншими різновидами комунікацій, так і з внутрішніми явищами політики: політичними інтересами, політичними цінностями тощо.

В основі дійсно демократичної моделі політичних комунікацій, що повинні сформуватися в Україні, буде встановлено рівноправний, прозорий і відвертий діалог та обмін політичною інформацією в умовах ефективного функціонування політичних комунікацій між владою, політичними силами та громадським суспільством й індивідами.

 

Вдосконалення та розширення наукової міждисциплінарності, синтез різних підходів до трактування політичної комунікації як суспільно-політичного феномену, розробка моделей його функціонування надасть можливість з одного боку, певним чином уніфікувати, з іншого – розширити та стимулювати осмислення понять, у тому числі – базового – «політичні комунікації».

Досягнутий рівень розвитку інформаційно-комунікаційної сфери діяльності сучасної цивілізації, формування інформаційного суспільства та системні кризові явища, що вражають соціально-економічні системи світового соціуму, вимагають нового підходу до осмислення ключових понять комунікативної взаємодії державних структур і політичних сил в національному та міжнародному вимірі.

 

Література

  1. Аристотель. Метафизика // Сочинения в четырех томах. Т. 1. Ред. В. Ф. Асмус. – М., “Мысль”, 1976. – 550 с.
  2. Белл Д. Грядущее посиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Д. Белл; [пер. с англ.]. – М.: Academia, 1999. – 787 с.
  3. Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз: монографія / Бебик В.М. – К.: МАУП, 2005 – 438 с.
  4. Виц Б. Б. Демокрит. – М.: Мысль, 1979. – 212 с.
  5. Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / [главн. науч. ред. и состав. Грицанов А.А.]. – М. : АСТ, Минск : Харвест, Современный литератор, 2002. – 976 с.
  6. Дабіжа В.В. Інструментарії мас-медіа як засіб політичної комунікації в умовах глобалізації / В.В. Дабіжа // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 22 – 2012. – Вип.8. – С. 67-72.
  7. Дабіжа В.В. Роль мас-медіа в розвитку інформаційного суспільства в умовах глобалізації/ В.В. Дабіжа // Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації. – 2012. - №1. – С. 193-197.
  8. Дабіжа В.В. Політичні комунікації: аспекти розвитку / В.В. Дабіжа // Політичний менеджмент. – 2012. - № 4-5(55-56). – С. 173-179
  9. Дабижа В.В., Кислов Д.В. Государственные и политические коммуникации: понятийный аспект в свете теории ноосферы / В. Дабижа, Д. Кислов// Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведенье. Вопросы тории и пракатики. - № 2 (40) – 2014 (часть 1). С. 53-56.
  10.  Дабіжа В.В., Кіслов Д.В. Інформаційно-комунікаційна складова процесу прийняття політичних рішень / В. Дабіжа, Д. Кіслов// Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 22. – 2014. – Вип. 15. – С. 27-34.
  11. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М. Єрмоленко. – К.: Лібра, 1999. – С. 488.
  12. Заславська О.О. Інституційна складова політичної комунікації: роль ЗМІ / О.О. Заславська // Віче. – 2007. – № 16. – С. 5–7.
  13. Зернецкая О. В. Проблемы конкурентного развития системы глобальной коммуникации // Глобальное конкурентное пространство. К.: КНЕУ, 2008. С. 630-666.
  14. Кіслов Д.В. Політична безпека масових комунікацій: монографія / Д.В. Кіслов. – К.: «М.П. Леся», 2010. – С. 208.
  15. Луман Н. Глобализация мирового сообщества: как следует системно понимать современное общество / Н. Луман // Социология на пороге XXI века: новые направления иследований. – М.: Интелект, 1998 // Цит. За: Иванов В.Ф. Массовая коммуникация: монография/ В.Ф. Иванов. – Киев : Академия Украинской Прессы, Центр Свободной Прессы, 2013. – С. 902.
  16. Луман Н.  Невероятные коммуникации / Н. Луман // Невероятные коммуникации. – Вып. 3. – СПБ., 2000 // Цит. За : Иванов В.Ф.  Массовая коммуникация: монография / В.Ф. Иванов. – Киев: Академия Украинской Прессы, Центр Свободной Прессы, 2013. – С.902.
  17. Націоналізм: Антологія / [упоряд. О. Проценко, В.Лісовий]. – К.: Смолоскип, 2000. – С.872.
  18. Платон. Собрание сочинений: в 4-х томах / Платон. – М.: Мысль, 1991. – т.4. – С. 448.
  19. Сорокин П. А. Кризис … катарсис … харизма … воскрешение // Вестник Российской академии наук. 1999. Т. 69. № 3. С. 268-272.
  20. Філософський енциклопедичний словник / [голова редколегії В.І. Шинкарук]. – К.: Абрис, 2002. – С. 744.
QR code

Кроки влади щодо євроінтеграції Ви оцінюєте

Категорія: Опитування, Всього голосів: 152